Вінницький ламповий завод є одним з небагатьох підприємств у місті, що залишились тільки на фото та у пам’яті вінничан старшого віку. Зокрема вінничанки Валентини Діберт, яка пропрацювала там понад 30 років та розповіла історію заводу на сторінці Veжа. Далі на vinnytsia.name.
Початок роботи заводу
Вінницький ламповий завод був створений у 1961 році в районі Тяжилова на місці сержантської школи та складських приміщень. Роботу розпочав у 1963 році. Спершу підприємство мало назву “підприємство поштова скринька №26” та тільки у 1966 році було перейменовано на “Вінницький радіоламповий завод з випуску приймально-підсилювальних радіоламп”. Основу співробітників складала молодь, яка працювала тут після училища внаслідок розподілу. В основному вік хлопців та дівчат складав 21-25 років, а кому було за 30, то вони вже вважались старими. На підприємстві був свій науково-дослідний інститут і 15 виробничих цехів, де працювало дві або три зміни. Деякі з цехів були засекреченими, а їх співробітники підписували договір про нерозголошення.
Вся молодість проходила на території заводу, оскільки тут знаходилась поліклініка, де зокрема працювали й вузькопрофільні спеціалісти, були побудовані дитячий садок, школа та гуртожитки, бібліотека та столові, актовий зал, навіть був власний стадіон та озеро. Все це нагадувало окреме містечко у місті, а коли відбувалось перезмінювання, то з цехів стільки людей звідти виходило, ніби на параді. Колектив був товариським, хтось одружувався, інші розходились — переживали все разом.
На піку роботи на заводі працювало близько дванадцяти тисяч співробітників. Проте на початку відчувався дефіцит робітників. Було навіть таке, що деталі виготовляли у в’язниці та згодом передавали їх на підприємство.
Як відбувався робочий процес
Валентина Діберт розповідає, що кар’єру розпочинала з посади учениці-заготівельниці та займалась збіркою ламп. Працевлаштувалась майже як тільки відкрився завод. Всі робітники працювали в спецодягу, який складався з халата та шапочки, оскільки необхідно було дотримуватись вакуумної гігієни. Кожен працював біля робочого столу. Багато хто зі співробітників переходили з одного цеху до іншого. Валентина переважно працювала в третьому цеху, тільки пізніше перейшла на випробування продукції. Різні цехи працювали у дві або три зміни. Люди працювали так, що один тиждень працюють в одну зміну, інший в другу, потім знов мінялись. Сама Валентина виходила на дві зміни та працювала до півночі.
Про житло
Коли жінка тільки почала працювати на заводі, вона потрапила в чергу на отримання квартири. Тоді розбудовували район Тяжилів та Замостя. Коли стало відомо, що будинок на вулиці Коцюбинського для її родини вже почали будувати, Валентині необхідно було відпрацювати 100 годин на будівництві у неробочий час. Переїхали у нову квартиру у 1975 році. Переважно будинок був заселений працівниками лампового заводу.
На роботу Валентина добиралась пішки через залізничний міст, оскільки до автобусної зупинки було далеко та й транспорт майже весь час був “забитим”, тролейбусів ще не було. Дорога займала близько двадцяти хвилин. Пропрацювавши на заводі 31 рік, Валентина пішла на пенсію.
Занепад лампового заводу
Розпад Радянського Союзу вплинув і на Вінницький ламповий завод. Попит на продукцію впав, оскільки технології вже були дещо застарілими. Цехи поступово почали закриватись. В деяких з них стали виготовляти вироби з кришталю і скла, наприклад, різноманітні вази, стакани тощо. Зрештою підприємство збанкрутіло. Приміщення продавали та віддавали в оренду, а майно розпродали.
